Портал в режимі тестування та наповнення
Видатні українці у Франції
Опубліковано 05 травня 2020 року о 10:25

Анна Київська, королева Франції

Дочка київського князя Ярослава Мудрого - Анна Ярославна, яка стала дружиною короля Франції Генріха І, та її почет були першими відомими вихідцями з українських земель, які мешкали у Франції.

Наприкінці 1049 року до Києва було надіслано французьку місію – ціле посольство у складі єпископа з міста Мо Готьє Савейра, єпископа м. Шалон Роже ІІ, Госселена де Шоні та інших високих осіб французького королівства. Шлюб князівни Анни Ярославни та короля Генріха І було відзначено 19 травня 1051 року, на Трійцю, у Реймському соборі за участі архієпископа Гі де Шатійона. Королева Анна допомагала чоловікові у державних справах. З цього приводу папа Микола ІІ у листі на адресу королеви на скупився на похвали: „Поголоски про ваші заслуги, прекрасна дочко, досягли нашого слуху, і з великою радістю ми дізналися, що ви виконуєте у християнському королівстві ваші королівські функції з похвальною сумлінністю і надзвичайним розумом…”. Анна Ярославна у шлюбі з Генріхом І мала трьох дітей: Філіпа, який став наступником свого батька, Робера (помер у юному віці) та Гюга Великого, пізніше – графа де Крепі, одного з героїв першого хрестового походу.

Після смерті Генріха І у 1060 році Анна стає регентом Франції і опікується малолітнім королем Філіпом. На одному з державних документів, які вона підписувала разом зі своїм сином — грамоті Суассонському абатству — стоїть її власноручний підпис кирилицею «Анна Регіна» — Анна Королева. Останній документ за її підписом датовано 1075 роком. Місце поховання невідоме.

У місті Санліс, яке розташоване за 60 км на північ від Парижа, зберігається пам'ять про королеву Анну. У заснованому нею абатстві Святого Венсана з 1921 р. стоїть скульптура зі світлого каменю на підніжжі якої можна прочитати напис: „Анна Київська, королева Франції”. Завдяки ініціативі Посольства незалежної України старий напис «Анна Російська» був замінений на такий, який відповідає історичній правді та архівним документам. У 2005 р. Президент України В.Ющенко передав місту Санліс в дар від України величний бронзовий пам’ятник королеві Анні (автори монументу – Микола і Валентин Зноби). З 2013 року в Санлісі діє Культурний центр Анни Київської (голова і засновник – владика Борис Гудзяк). Щороку у травні у місті відбуваються Дні Анни Київської за участі муніципальної влади, української громади та Посольства України.

 Григорій (Григір) Орлик

З історією Франції пов’язана доля сина гетьмана Пилипа Орлика Григорія (1702-1759 рр.), який здійснив численні дипломатичні місії на доручення Людовика XV, а згодом став генерал-лейтенантом французької армії. Він привів до Франції загін запорізьких козаків, прибічників Мазепи, і вони утворили окремий півескадрон драгунського полку в Лотарингії Під проводом Г.Орлика загін брав участь у Семилітній війні.

Григорій Орлик був поранений в бою під Мінденом-над-Рейном і 14 листопада 1759 року помер. Король Людовик XV власноручно писав його дружині листа із співчуттям: „Мадам, я втратив досконалого шляхтича, а Франція – сміливого і видатного генерала, ім’я якого залишиться в славетних анналах армії. У безмежному горі, що Вам трапилося, знайдіть потіху в цьому моєму визнанні, що граф Орлик помер, як слід умирати людині його роду і гідності.”

У 2006 році у Франції у видавництві l'Harmattan в рамках серії "Українська присутність" вийшла друком книга "Grégoire Orlyk. Un cosaque ukrainien au service de Louis XV"/"Григорій Орлик. Український козак на службі XV", яку написала д.і.н., керівниця секції україністики Національного інститут східних мов і цивілізацій Паризької Сорбонни Ірина Дмитришин.


Марія Башкирцева

Марія Костянтинівна Башкирцева - художниця і письменниця, народилася у 1860р. у селі Гавронці (тепер Диканський район) Полтавської області у заможній дворянській сім'ї. Зірка її слави метеором пролетіла над Європою і згасла. У 13 років вона вільно розмовляла французькою, англійською та італійською мовами. Пізніше вивчила ще п'ять. У 1870 році виїхала за кордон з матір’ю, оселилася у Франції на узбережжі Середземного моря в м. Ніцца. Мріяла про кар’єру співачки, але тяжка хвороба (туберкульоз) призвела до втрати голосу і слуху.

У 1877 році переїздить у Париж, де захоплюється малюванням і скульптурою. Вона навчається у відомій паризькій студії Рудольфа Жуліяна, де досягає значних успіхів. За своє коротке життя Башкирцева створила 150 картин, малюнків і скульптурних етюдів. Її твори є в найвидатніших музеях світу. Всесвітню славу здобув її "Що­ден­ник", перекладений різними мовами, і який вважається найцікавішою з книг ХІХ століття. Перед смертю вона висловила бажання, щоб за рахунок її коштів була встановлена премія ім. Башкирцевої. Померла 31 жовтня 1884р. На цвинтарі Пассі в Парижі стоїть каплиця з православним хрестом. На могилі – напис: Марія Башкирцева (1860р., Гавронці біля Полтави – 1884 р., Париж, художниця, письменниця). На зовнішньому мурі – список її творів, на стіні – її велика картина „Святі жінки”. Каплицю збудовано за проектом друга М.Башкірцнвої французького архітектора і художника Е.Бастьєна-Лепажа.

 

Сергій Лифар (Серж Лифар)


Сергій Михайлович Лифар (02.04.1904 – 15.12.1986) — балетний танцівник та хореограф українського походження, відомий як один з найвеличніших танцівників XX сторіччя. Сучасники називали його "богом танцю", "добрим генієм балету XX століття". Сергій Лифар народився у Києві, в заможній родині чиновника департаменту водного i лісового господарства Михайла Лифаря та його дружини Софії Марченко. Родина Лифарів мала глибоке козацьке коріння . Здібний до музики, в дитинстві С.Лифар співав у церковному хорі Софіївського собору, брав уроки гри на скрипці у професора Воячека, відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії. Однак, визначальною в його долі стала зустріч із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого на той час танцівника Вацлава Ніжинського. У 1922 році Ніжинська емігрує до Парижа, де співпрацює зі знаменитим “Російським балетом” Сергія Дягілєва. За рік вона запрошує до трупи своїх учнів, серед яких і Лифаря. В Парижі його вчителями стали віртуозний італієць Енрiке Чекеттi та колишній наставник Вацлава Ніжинського Ніколя Лега. Самовіддана праця, фанатична любов до танцю дуже швидко зробили зі скромного, допитливого юнака першого соліста “Російського балету”. Після смерті Дягілєва двадцятичотирьохрічному Лифарю пропонують очолити балетну трупу паризкої “Гранд-Опера”. Більше тридцяти років він віддав цьому театрові, був його солістом, хореографом, педагогом. Фактично він відродив французький балет, його репертуар, трупу, його школу та славу, ставши основоположником нового напрямку в балеті – “неокласицизму”. У 1939 р., коли почалася Друга світова війна, Лифар залишився в Парижі, очолив театр та, фактично, врятував французький балет від загибелі. В окупованому Парижіде він показував мовою танцю світ, співзвучний з ідеями Кандинського, Малевича, Шагала, Архипенка, які були ненависними фюрерам і вождям. На жаль, Французький Рух Опору звинуватив балетмейстера у колаборацiонiзмi i засудив до страти. Лифар був вимушений залишити Францію. У 1944-1947 рр. він очолює трупу "Новий балет Монте-Карло". Після війни Національний французький комітет із питань "чистки" скасував обвинувачення i Лифар тріумфально повертається до рідного театру. Всього він поставив у Паризькій опері понад 200 балетів, виховав одинадцять зірок балету. У 1947 р. він заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 р. вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. За життя Серж Лифар отримав багато відзнак від різних держав. Він був кавалером найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володарем найвищої відзнаки балету – “Золотого черевичка” та премії “Оскар”, нагороджений Золотою медаллю міста Парижа. Останні роки життя Серж Лифар прожив у Лозанні в Швейцарії, де й помер 15 грудня 1986 року.

У 2004 р. у Парижі на фасаді готелю „Лотті” за ініціативи Посольства Сержу Лифарю було відкрито пам'ятну дошку з білого мармуру, а у 2006 р. на його честь була встановлена в холі Опери князівства Монако бронзова скульптура „Ікар” роботи українського митця А.Валієва.

Ілля Мечников

Ілля Ілліч Мечников (1845-1916), видатний біолог, народився у селі Іванівка біля Харкова. За розроблення фагоцитарної теорії імунітету спільно з німецьким дослідником Паулем Ерліхом у 1908 р. був удостоєний Нобелівської премії (фізіологія та медицина). Ним започатковано новий напрямок у науці - порівняльну ембріологію. У 1867 та 1870 р. удостоєний премії Бера. У 1886 році в Одесі була створена друга у світі (після Пастерівської) бактеріологічна станція, яку очолив Ілля Мечников. Великою кількістю праць з еволюційної ембріології він випередив більш ніж на сторіччя формування університетської дисципліни "біологія розвитку". В Одесі учений заклав основи вчення про фагоцитоз, сформулював загальну теорію запалення як захисної реакції організму в боротьбі з інфекцією та заклав основи імунобіології. Фагоцитарна теорія Мечникова є наріжним каменем в сучасній концепції імунітету людини. У 1887 році І.Мечников виїхав до Парижа, де очолив лабораторію в Інституті Луї Пастера (з 1905 р. - заступник директора). Помер у 1916 році. В парку Інституту ім. Луї Пастера знаходиться бронзовий бюст вченого роботи українського скульптора В.Зноби, а один з корпусів Інституту, урочисто відкритий 26 листопада 1984 року, носить його ім’я.

У 2008 році в Інституті Пастера відбулося відзначення сторіччя вручення Іллі Мечникову Нобелівської премії. До урочистостей долучилося Посольство України у Франції.


Михайло Остроградський

Михайло Васильович Остроградський (1801-1862) народився на хуторі Пашенній Кобеляцького повіту на Полтавщині. У дев'ять років Михайла влаштували у пансіон при Полтавській гімназії – Будинок виховання дітей бідних дворян для підготовки до гімназичного курсу. Восени 1810 року Михайло Остроградський став гімназистом. 1816 року, скінчивши три курси, залишив гімназію, щоб продовжити навчання в Харківському університеті. У жовтні 1818 року у віці 17 років Остроградський закінчив університет достроково.

Вирішивши присвятити життя математиці, Михайло вирушає на навчання у Париж, де вiдвідує лекції з математичних дисциплін у Сорбонні і «Колеж де Франс», і надзвичайними здібностями швидко звертає на себе увагу.

Вже через два роки після приїзду Остроградського у Париж О.Л Коші у мемуарі "Про визначені інтеграли, взяті між уявними границями" (1825 р.) із похвалою відгукується про дослідження Остроградського, який користувався дружбою і підтримкою таких видатних математиків, як С.Д.Пуассон, Ж.В.Понселе, Ш. Штурм, а у П.С.Лапласа був прийнятий як член сім’ї.

1826 року Остроградський представив Французькій академії наук свою першу наукову працю "Мемуар про поширення хвиль у циліндричному басейні", високо оцінену Коші і надруковану у працях Академії.

У Парижі Михайло Васильович почав займатися педагогічною діяльністю: за рекомендаціями своїх учителів був запрошений викладачем математики до коледжа Генріха IV. М.В.Остроградський працює у Франції до 1828 року.

Його наукові досягнення були високо оцінені на батьківщині і закордоном. Він був обраний у 1834 р. членом Американської академії наук, у 1841 р. – членом Туринської академії, у 1856 р. – членом-кореспондентом Паризької академії наук.


Олександр Шульгин

Олександр Якович Шульгин (30.07.1889-04.03.1960) - громадський і політичний діяч, історик і публіцист. Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Народився у с. Сохвине Хорольського повіту Полтавської губернії. Походив з козацько-старшинського роду, що мав родинні зв'язки з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами, Устимовичами. У 1908 р. вступив на природничий, в 1910 - на історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Після закінчення у 1915 студій залишився в університеті для підготовки до професури. Одночасно викладав у педагогічних училищах і гімназіях Петербурга. Активний діяч українського земляцтва, ініціатор створення Союзу українських студентських земляцтв у Росії. Член Української радикально-демократичної партії (з квітня 1917 — Союзу українських автономістів-федералістів, з вересня 1917 — УПСФ). Член ЦК УПСФ. З липня 1917 р. до січня 1918 р. - генеральний секретар міжнаціональних справ. Шульгин був одним з авторів Статуту Вищого управління Україною. Діяльність О.Шульгина на чолі зовнішньополітичного відомства УНР сприяла міжнародному визнанню України як незалежної держави. У січні-лютому 1918 р. входив до складу української делегації на переговорах з представниками країн Четверного союзу у Бересті. У період Гетьманату — член міністерства закордонних справ, посол Української Держави в Болгарії, голова політичної комісії української делегації на мирних переговорах з радянською Росією. У 1919 входив до складу делегації ЗУНР-ЗО УНР на Паризькій мирній конференції 1919-20 рр. У 1920 р — голова делегації УНР на 1-й Асамблеї Ліги націй у Женеві, у 1921 р. — голова української надзвичайної дипломатичної місії в Парижі. На цих постах О. Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями, особливо з ініціативи Міжнародної Унії для Ліґи Націй, головою якої він був у 1933-38 pp. Виступав проти більшовицького терору в УРСР, примусової праці, голоду на Україні, домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання української національності. У 1926-36, 1939-40, 1945-46 рр. — міністр закордонних справ, 1939-40 рр. — Голова уряду УНР в екзилі. У 1929-39 — Голова Головної Української еміграційної ради. У 1923-27 — професор Українського вільного університету у Мюнхені і Українського Високого педагогічного інституту в Празі. З 1927 року О.Шульгин живе в Парижі, де бере активну участь у житті української еміграції. Засновник і голова Українського академічного товариства в Парижі (1946-60 рр.). Один з організаторів і віце-президент (1952-60) Міжнародної вільної академії наук у Парижі. З 1952 р. — заступник Голови Наукового товариства ім. Т.Шевченка в Європі. Помер у 1960 р., похований на цвинтарі у містечку Сарсель під Парижем, де знаходяться могили інших членів НТШ.

Володимир Винниченко

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) - письменник, громадський і державний діяч. Голова Директорії (1918-1919). Народився 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП. З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції, відійшов від політики, мало контактував з українською еміграцією, займався літературною діяльністю. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі містечка Мужен на півдні Франції.


Володимир Кубійович

Володимир Кубійович, видатний український науковий, громадський діяч, народився в 1900 р. у Новому Санчі на Західній Лемківщині. 1918 року почав навчання в Яґайлонському університеті в Кракові, але воно було перервано війною в Галичині. У 1928-1939 рр. - доцент Краківського університету. Займався вивченням українських етнічних земель у складі Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії. З 1931 р. - дійсний член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. Як видатний географ брав участь у міжнародних наукових конгресах у Празі (1932), Варшаві (1934) і Болгарії (1936),

Після закінчення Другої світової війни професор Кубійович жив в еміграції у Німеччині, а згодом у Франції, займаючись переважно науковою діяльністю. В 1947-1951 рр. - генеральний секретар НТШ, з 1952 - Голова НТШ в Європі. Автор понад 80 наукових праць з географії України: "Територія i людність українських земель" (1935), "Атлас України і сумежних країв" (1937), "Географія українських і сумежних земель" (1938, 1943), "Українські етнічні групи Галичини" (1953) та ін.

Головний редактор "Енциклопедії Українознавства" (Париж - Нью-Йорк, 1955-84). Помер у листопаді 1985 р., похований цвинтарі у містечку Сарсель під Парижем, де знаходяться могили інших членів НТШ.


Євген Слабченко (Ежен Деслав)


Ежен Деслав – псевдонім. Справжнє прізвище — Слабченко, Євген Антонович (1898 – 1966), народився на Черкащині в с. Таганча, відомий кінематографіст, який стояв у витоків світового кіноавангарду. Всесвітньо відомий, перш за все, як автор таких стрічок як «Марш машин», «Електричні ночі» (1928) та «Монпарнас» (1929).

В 20-х роках він емігрував до Чехословаччини, де вперше стикнуся з кіномистецтвом свого часу. У 1922 р. він вже в Парижі. На той час у нього за плечима не було ніякої кінематографічної освіти, і йому довелося у Франції здобувати ряд нових професій. Він спочатку працював простим робітником на заводі „Рено”, щоб мати можливість платити за свою кіноосвіту в Сорбонні, потім освоїв роботу оператора та помічника режисера, а паралельно працював фотографом та карикатуристом в газеті. Згодом він став журналістом і співпрацював з багатьма французькими виданнями, ведучи рубрику оглядача кіно. На момент показу його фільму „Монпарнас”, який пройшов з великим успіхом, в Парижі Деслав вже був відомий всій читацькій публіці.

З 1927 р. він є представником ВУФКУ в Парижі; з ним підтримував тісний зв’язок О.Довженко, який відзначив його «Негативи» як «найекспресивніший з коротких метрів Деслава». Е. Деслав завжди тримався свого українського коріння, і в 1928 році заснував кіноклуб «Les amis du cinema ukrainien» («Приятелі українського кіно»). Його фільми було показано в Україні 1930 року (а «Звенигору» й «Землю» Довженка — у Франції). Через посилення сталінських репресій у 1932-33 рр. зв’язок митця з батьківщиною переривається.

Як і багато хто з емігрантів, Деслав не жив постійно на одному місці, а переїжджав з однієї країни в іншу. Він працював в Німеччині, Іспанії та Португалії. Останні роки свого життя прожив на півдні Франції у Ніцці, де його поховано на православному цвинтарі Кокад.


Олександр Кульчицький


Кульчицький Олександр (Олександр Шумило фон Кульчицький) (1895 - 1980) - філософ, психолог, соціолог, організатор вищої школи й науки, педагог, публіцист, громадський та культурно-освітній діяч української діаспори.

Народився 8 лютого 1895р. в м. Скалат на Тернопільщині в сім’ї Юліана фон Кульчицького, який працював радником вищого провінційного суду Австро-Угорщини у м. Станіславі (нині - Івано-Франківськ). Здобув класичну освіту: закінчив гімназію у Станіславі, вивчав германістику і французьку мову на філософському факультеті Львівського університету, а після Першої світової війни студіював філософію, психологію та романістику у Сорбонському університеті в Парижі.

Вимушений був емігрувати зі Львова у 1940 р. В еміграції О. Кульчицький спочатку працював у Мюнхенському інституті психології та психотерапії, а з 1945 р. його наукова, педагогічна, культурно-освітня діяльність пов’язана з Українським Вільним Університетом. Спочатку працював на посаді професора психології, згодом філософії. В 1962-1963 рр. обраний ректором УВУ, потім проректором (1964), пізніше протягом тривалого часу обіймав посади декана і продекана філософічного факультету. Дійсний член НТШ, протягом тривалого часу - заступник голови НТШ в Європі, голова Західноєвропейського центру НТШ в м. Сарсель біля Парижа, який став найбільшим осередком української європейської науки. Засновник Українського Психологічного Інституту.

Олександр Кульчицький - автор концепції формування української психіки. Перу вченого належать майже 400 статей і монографій у галузі філософії, психології, антропології, характерології, етнографії, педагогіки, германістики та літературознавства, видрукуваних українською, англійською, німецькою, французькою мовами, які ще потребують ретельного наукового дослідження.

Помер Олександр Кульчицький 30 квітня 1980 р. в Сарселі (Франція).


Василь Порик


Василь Васильович Порик (1920-1944) народився у подільському селі Соломірка, що на Вінничині. Після закінчення Бобринецького технікуму у 1938 р. він вирішує вступити до військового піхотного училища. Стає курсантом Одеського військового піхотного училища імені Ворошилова, згодом його переводять в Ахтирське, а потім у Харківське піхотне військове училище.

Прямо з училища молодий офіцер потрапляє на фронт. Потім поранення, оточення, полон. Так він опинився на півночі Франції у шахтарському селищі Бомон-ан-Артуа у таборі «східних робітників».

У жовтні 1942 р. у таборі Бомон було створено підпільну організацію. Настав час дій. В'язні псували інструмент, електрообладнання, повітряні насоси, всіляко саботували розпорядження коменданта. Денний видобуток вугілля на шахті зменшився на 25–30 %.. У липні 1943 р. тут виник партизанський загін. Лісів довкола майже не було, зв'язок з місцевими патріотами налагодити як слід не вдалося. Тому обрали таку тактику: вночі непомітно проникати через колючий дріт і здійснювати диверсії на залізниці. У вересні загін пустив під укіс ешелон з вугіллям, у жовтні – ще два. Рух поїздів припинився на тиждень. Наприкінці року партизанські загони вже діяли в десяти таборах і нараховували 220 бійців. Було створено міжтабірний комітет на чолі з Василем Пориком. Кількість антигітлерівських акцій зростала. У квітні 1944 р. партизанський загін із тридцяти бійців під керівництвом Порика знищив документацію в таборі Бомон, захопив зброю. Пліч-о-пліч зі своїм командиром хоробро билися його побратими – Іван Федорчук, Павло Мостопан, Степан Кіндратюк, Тодор Генидик та ін. Це вже була відкрита, незаконспірована боротьба з ворогом.

За голову Василя Порика пообіцяли винагороду – мільйон німецьких марок. Почалися облави й погоні. Тяжко пораненого ватажка повстанців, нарешті, схопили й кинули в Арраську фортецю, але незабаром він зумів вирватися на волю. То була легендарна, просто фантастична втеча. І знову – відчайдушна боротьба з ворогом. Схопивши легендарного героя, сина України, вдруге, німці відразу його розстріляли.

У 1954 р. В.В. Порику було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Його рідне село Соломирка зараз носить ім'я славного земляка. У серпні 1968 р. на могилі Героя відкрито пам'ятник, створений київськими скульпторами.


Симон Петлюра


Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 р. у Полтаві від батьків козацького роду. Вчився в духовній семінарії, де з самого початку брав участь у діяльності таємної української громади, що призвело до його виключення з навчального закладу. У 1900 р. С. Петлюра стає активним членом Української Революційної Партії (РУП) у Полтаві. Після перетворення РУПу в Українську Соціал-Демократичну Революційну Партію як її делегат бере участь у з'їзді галицької УСДП 1906 р. Того ж року виїжджає до Петербурга, де працює в редакції місячника соціал-демократичного напрямку "Вільна Україна". У 1905 р. у Києві він стає секретарем газети "Рада", а в 1907-1908 рр. - співредактором органу УСДРП "Слово".

1909 р. він переїжджає до Москви. Тут він редагує журнал "Украинская Жизнь", одружується з Ольгою Більською. У1916-1917 рр. він працює у "Союзі Земств", який допомагав фронтові, і став його уповноваженим на Західному фронті.

Навесні 1917 р. С.Петлюра був призначений головою Українського Військового Комітету Західного фронту і як його делегат взяв участь у І Всеукраїнському з'їзді в Києві (18-21.05.1917), де був обраний головою Українського Генерального Військового Комітету. З утворенням Центральної Ради у червні 1917 р. С.Петлюра став її Генеральним секретарем військових справ. Уся його енергія була спрямована тоді на створення Українських збройних сил.

Восени 1917 р., не погоджуючись з напрямними в Уряді В.Винниченка, С.Петлюра вийшов з Уряду і, виїхавши на Лівобережжя, організував Гайдамацький кіш Слобідської України, який згодом під його проводом відіграв вирішальну роль в січні - лютому 1918 року в боях за Київ і у ліквідації більшовицького повстання на Арсеналі. Після падіння гетьманату П.Скоропадського увійшов до складу Директорії й очолив Армію УНР як її Головний Отаман. Після виїзду В.Винниченка за кордон С.Петлюра 11 лютого 1919 р. став Головою Директорії, вийшовши з рядів УСДРП. Він очолював збройну боротьбу Армії УНР впродовж десяти місяців за надзвичайно важких внутрішніх і зовнішніх умов, що включали і період боротьби об'єднаних армій УНР і УГА проти більшовиків і денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою 5 грудня 1919 р. виїхав за кордон, до Варшави, в пошуках союзника проти окупанта і червоної армії.

Армія УНР за наказом Головного Отамана пішла у перший Зимовий Похід. Після укладення "Варшавського договору" й військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом С.Петлюри спільно з польською армією як союзником повели наступ проти більшовиків і 7 травня 1920 р. зайняли Київ. У червні довелося об'єднаним арміям під тиском переважаючих ворожих сил відступити з Києва. Тоді С.Петлюра продовжував боротьбу з більшовиками власними силами, та після перемир'я між Польщею і радянською Росією (жовтень 1920 р.) з'єднані Армії УНР перейшли в листопаді того року Збруч і були інтерновані в Польщі. Після того як більшовицька влада зажадала, щоб Польща видала його більшовикам, він переїхав до Будапешту, відтак - до Відня і Женеви, а наприкінці 1924 р. - до Парижа, де керував діяльністю екзильного уряду УНР і заснував тижневик "Тризуб".

Загинув С.Петлюра 25 травня 1926 р. в Парижі на вул. Расін від семи куль більшовицького агента С.Шварцбарда, який стріляв, нібито, з помсти за погроми в Україні. Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі. На його могилі українською громадою свого часу був встановлений бюст з чорного граніту за проектом скульптора Г.Крука. Щорічно 25 травня, під проводом Українськоїї бібліотеки ім.Симона Петлюри в Парижі спільно з Посольством України проводяться меморіальні заходи на могилі Головного Отамана.


Марко Вовчок


Марко Вовчок (літературний псевдонім Марії Олександрівни Вілінської) народилася 22 грудня 1833 року в маєтку Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії у збіднілій дворянській сім'ї. На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, де вона виховувалася. Так, у її тітки Мордовіної в Орлі збиралися відомі письменники й фольклористи. Там Марія познайомилася з майбутнім своїм чоловіком, українським фольклористом і етнографом Опанасом Марковичем, який відбував заслання в Орлі за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Проживаючи в 1851-1858 роках у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, письменниця досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою "Народні оповідання" (1857).

Як молодого прогресивного автора Марко Вовчок прийняли в Петербурзі у своє коло Тарас Шевченко, Іван Тургенєв, Микола Некрасов, Олексій Плєщеєв, українські культурні діячі, зокрема колишні кирило-мефодіївці Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш. Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного, баладного оповідання, соціальної повісті, психологічного оповідання й повісті, соціальної казки, художнього нарису. Твори письменниці за її життя, починаючи з 1859 року, з'явилися в чеських, болгарських, польських, сербських, словенських перекладах, вийшли у Франції, Англії, Німеччині, Італії та інших європейських країнах.

З 1859 по 1867 рр. перебувала за кордоном, зокрема у Франції, де за сприяння І.Тургенєва познайомилася з Жюлем Верном і отримала ексклюзивне право на здійснення перекладів його творів російською. Цікавою є доля її оповідання «Маруся», 1878 р., в якому йдеться про українську дівчинку, яка мужньо бореться проти поневолення України. Перекладена на французьку мову і адаптована французьким видавцем і другом Марко Вовчок П.-Ж. Сталем (псевдонім П.-Ж Гетцеля), «Маруся» стане улюбленою дитячою книжкою у Франції і буде нагороджена Французькою академією та рекомендована Міністерством освіти Франція для дитячих бібліотек.

Соня Делоне (Сара Штерн/Соня Терк)

Соня Делоне (1885-1979) - всесвітньо відома мисткиня родом з України, єврейського походження, яка більшість свого життя прожила у Франції. Народилася в м.Одеса у сім'ї управителя місцевого цвяхового заводу Елії Штерна і одеситки Хани Терк, дитинство провела у м.Градизьк (Кременчуцький повіт, Полтавська губернія). Після смерті батька Соню забрав у свою сім'ю її дядько по матері Генріх Терк, який мав адвокатську практику і зміг дати дитині прекрасну освіту та виховання, а також ім'я Соня Терк. Дядько фінансово підтримував племінницю, поки не вибухнула революція 1917 р.

Ще під час студій в гімназії були помічені нахили дівчини до малювання, і її віддали на навчання до художньої школи. У віці 20 років Соня від'їжджає до Європи і у 1907 р. оселяється в Парижі. Навчається у студіях, входить до кола прогресивної французької молоді, знайомиться з колекціонерами. Художню освіту отримує в Академії Ла Палетт, де серед її вчителів були А.Озанфан і А.Дюнуайє де Сегонзак. Її роботи того періоду написані під впливом пост-імпресіоністичного мистецтва Ван Гога, Поля Гогена та Анрі Руссо, а також фовістів Анрі Матісса та Андре Дерена.

У 1910 р. вона одружується з французьким художником Робером Делоне. Митці експериментують з кольором, захоплюються кубізмом і створюють свій напрям у живописі – симультанізм. Товариш сім'ї Делоне, поет та критик Гійом Аполлінер у 1913 р. використав термін «орфізм» для опису кубізму за версією Делоне, маючи на увазі преображення світу творцем-Орфеєм. Завдяки Аполлінеру у 1912 р. Соня Делоне потоваришувала з поетом Блезом Сандраром та проілюструвала його поему «Транссибірський експрес», створивши 2-метрову «симультаністичну» книжку-розкладачку.

Художниця також пробує себе в різних галузях прикладного митстецтва: створює моделі одягу та взуття, малюнки до гральних карт, силуети автомобілів, театральні костюми, ткані килими, ілюструє книги, займається керамікою та вітражами. Зробила вагомий внесок у ровиток стилю «ар деко», про що свідчать її альбоми, що вийшли в Парижі: «Тканини та килими Соні Делоне», 1928; «Композиції. Кольори. Ідеї», 1930. Вона стала одним з організаторів паризьких мистецьких салонів: «Abstraction - Création» у 19131 р. та «Нові реальності» у 1939р. С.Делоне з чоловіком створює й монументальні роботи, зокрема для виставкових павільйонів. У 1937 році вони оформлюють павільйони «Повітроплавання» та «Хімія», представляючи Францію на Всесвітній виставці в Парижі. Величезні композиції «Диски» зберігаються нині в Паризькому музеї сучасного мистецтва.

Після смерті чоловіка у 1941 р. Соня продовжує працювати над спільними проектами, публікує теоретичні праці Р.Делоне. Вона пише спогади про Робера та своїх друзів і сучасників - Г.Аполлінера, П.Пікассо, М.Жакоба, Ф.Леже, Ж.Брака, О.Екстер, В. Кандинського, Н.Альтмана, О.Архипенка. Мисткиня володіє чудовим ательє, великою колекцією картин різних художників, продовжує займатися дизайном, сама демонструє власні моделі. Майже на всіх виставках абстрактного мистецтва повоєнної Європи експонуються роботи С. і Р.Делоне. У 1963 вона дарує Франції 117 власних робіт та робіт чоловіка. Через рік у Луврі проходить презентація цього величезного дару. Так Соня стала першою жінкою-художницею, чия ретроспективна виставка у Луврі відбулася за життя. У 1970 р. президент Франції Ж.Помпіду придбав дві картини мисткині для Єлисейського палацу та одну на подарунок президентові США Р.Ніксону.

У 1975 Соня Делоне була нагороджена вищою нагородою Франції - орденом Почесного Легіону. Вона також була кавалером Мистецтв та Літератури. І нині виставки її робіт регулярно відбуваються у світових столицях: Парижі (2014-2015), Лондоні (2015), Лісабоні (2016), Мадриді (2017), Києві (2019).

Художниця рано залишила рідну землю, але ніколи не забувала про край, який дав їй життя та здатність бачити світ у яскравих фарбах. У своїх спогадах із символічною назвою «Ми йдемо до сонця» Соня Делоне писала: «Я захоплена чистим кольором. Це кольори мого дитинства, України. Спогади селянських весіль моєї країни, де червоні та зелені сукні, прикрашені численними бантиками, літали в танці».


 Українські художники Паризької школи

До видатних українців, чиє життя було пов’язане з Францією, слід віднести митців - представників так званої «Паризької школи». В кінці ХІХ на початку ХХ століття Париж стає своєрідною меккою для художників, мистецькою столицею світу. Він приваблював митців з різних країн, в тому числі з України. Сформувався феномен Паризької школи, частиною якого були й українці. Назва Паризька школа/Ecole de Paris використовується для характеристики мистецьких робіт, створених в Парижі під впливом авангардної революції початку ХХ століття. «Школа» – тому що їхали в Париж вчитись новому мистецтву. Водночас, українці прибували сюди здебільшого вже сформованими майстрами, які зберігали зв'язок з першовитоками своєї національної культури. Всі вони брали участь у творенні нових мистецьких течій і напрямів, що виникали у значній кількості у цей період, і тим самим зробили вагомий внесок у розвиток світового мистецтва.

Українці, переважно, оселялися на Монпарнасі, кварталі на лівому березі Сени. Будинок мистецьких ательє «La Ruche» (Вулик), дешеві майстерні на вулиці Кампань Прем'єр і перехрестя Вавен (бульварів Распай і Монпарнас), де дотепер знаходяться кафе-ресторани «La Rotonde», «Le Dôme», «La Coupole», були в ті часи місцем зустрічей художників.

У 1900-1939 рр. в Парижі працювало біля ста художників з України, серед них – Олександр Архипенко, Михайло Андрієнко, Олекса Грищенко, Софія Левицька, Соня Делоне, Олександра Екстер, Софія Зарицька, Ханна Орлова, Володимир.Баранов-Россіне, Михайло Бойчук, Василь Хмелюк. Про творчість українських митців залишилися схвальні відгуки Гійома Аполлінера. Їхні роботи зберігаються в Центрі сучасного мистецтва ім.Ж.Помпіду та інших музеях Франції.













Outdated Browser
Для комфортної роботи в Мережі потрібен сучасний браузер. Тут можна знайти останні версії.
Outdated Browser
Цей сайт призначений для комп'ютерів, але
ви можете вільно користуватися ним.
67.15%
людей використовує
цей браузер
Google Chrome
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
9.6%
людей використовує
цей браузер
Mozilla Firefox
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux
4.5%
людей використовує
цей браузер
Microsoft Edge
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
3.15%
людей використовує
цей браузер
Доступно для
  • Windows
  • Mac OS
  • Linux